Гимн нашої парафії

audio
Слова: Тетяна Гурей Музика: Любомир Кончаківський Виконали: Любомир та Олеся Кончаківські, молодіжний хор "Слідами Херувимів"

Категорії

Пожертва на храм

Ми на facebook

Мати Церква кличе нас до боротьби молотивної

Минулого тижня в Україні прозвучало два драматичних заклики – заклики до молитви: «Я хочу закликати усю нашу Церкву до неустанної молитви за Україну» і «В понеділок, у Свято Стрітення Господнього, ми посвятимо громничну свічку, яку, згідно з традицією, запалюємо в моменти великої небезпеки і біля вмираючих. Нехай ця свіча палає в домах і біля вівтарів наших святинь як знак часу. 

В родинах запалюймо її під час щоденної спільної молитви і тоді, коли будемо молитися за полеглих, покалічених і про відвернення війни. У храмах запалюймо її під час молитви Суплікаціями. В цьому символі громниці буде з нами Матір Божого Сина, Цариця Миру, яка народила для нас Світло Світу і Князя Миру».

Католицький єпископат України обох обрядів закликав, можливо, як ніколи до тепер, до молитви усієї Церкви в Україні. І, очевидно, на це є вагомі підстави. І перша з них, очевидна для кожного з нас – активізація московитської агресії. Але також і сам стан українського суспільства та української держави, який викликає усе більше занепокоєння в усе більшої кількості людей.

Очевидно, ведені Святим Духом католицькі єпископи Україні добре відчули Його натхнення і добре його артикулювали, переточили у слова зрозумілі усім вірним – молитва – ось основний інструмент нашого порятунку!

І це нам потрібно серйозно, дуже серйозно сприйняти.

Українське суспільство у своїй переважній більшості усе ще не усвідомлює небезпеки, в якій воно опинилося. Воно намагається жити так, ніби нічого не сталося. Так, неначе війна його не стосується.

Ми зіткнулися не тільки з прямою агресією сусідів, які хочуть нашого зникнення, які навіть не приховують, що хочуть визволити Україну від українців. Ми зараз бачимо наслідки цієї агресії. Але не задумуємося над цими наслідками. Не хочемо чути, що вони вже стукають до наших дверей.

Ми не задумуємося над понад 100-ма тисячами мобілізованими на цей час та сотнями тисяч тих, що опиняються під обстрілами, як про психічних інвалідів – жертв посттравматичного синдрому (PTSD), який невиліковний. Його жертви страждають від серйозної депресії, приступів панічного страху і неконтрольованої агресивності, часто стають жертвами алкоголізму, наркоманії та накладають руки на себе. Що бачимо з боку суспільства та держави? В кращому разі бла-бла-бла. Тільки УГКЦ робить перші спроби допомогти цим людям. Але це крапля допомоги в морі людських страждань. А нова мобілізація ще збільшить кількість таких людей.

Нас не цікавлять родини, які опинилися без єдиного годувальника – бо він мобілізований, в результаті поранення втратив працездатність, чи загинув. Не цікавлять ці родини й державу. Ми закриваємо очі на знищене фізичне здоров’я оборонців нашого існування. Закриває і держава. Чи болять нас вдови і сироти? Якщо болять, то чому немає організованої допомоги тим, покривдження кого кличе до Неба о пімсту?! Хіба так, з власного лишку кинемо якусь пожертву для війська – щоб совість заспокоїти.

Не всі такі. Це – правда. Є самовіддані волонтери, жертводавці, є добровольці. Є! Але їх всіх катастрофічно мало. І вони не можуть підмінити собою ні державу, ні військо, ні усе суспільство. Суспільству, для його виживання, потрібна тотальна мобілізація зусиль для перемоги. Але держава палець об палець не вдарила для цього. Більше того, складається враження, що вона усе робить, щоб цього не відбулося.

І все це на тлі практично повної байдужості доброї частини суспільства. Байдужості до реальних страждань і бездушності чиновників.

Не обманюймо себе. В нас усе ще залишилась совєтська система державного управління – і в державі, і в війську. Для совків у владних кабінетах жертви війни – це проста статистика. Це не люди – це цифри. Для державної системи ми усе ще не люди, не народ – ми стадо, поголів’я, ми для них – цифри. Суспільство усе ще розшароване на них – небожителів при владі, і на нас – простий плебс, який не варто шкодувати для котлів, долею якого не варто перейматися. Не варто перейматися що мама з татом залишились без сина, жінка – без чоловіка, а діти – без батька. Не варто, адже це – цифри, поголів’я. Не варто брати собі до голови, що вже навіть і західні друзі України говорять про відсутність реформ, про те, що Захід запровадив санкції, а український бізнес отримує прибутки від бізнесу з Московією і в Московії. Не варто перейматися, що це – криваві гроші. Адже, це кров плебсу, це – просто цифри. Головне – попіаритися, зарисуватися. Головне, щоб бізнес йшов, особливо з Московією. А якщо плебс не таку мукає, ну то просто – «ах ви ж … трам-тарам путінові агенти, вишиватнікі». Плебс мусить знати своє стійло – давати бабло і людське м’ясо для котлів.

Руйнівна прірва між суспільством і владою так і не була подолана після падіння Януковича. Система – чистий олігархічний совок.

Не обманюймо себе. До голого патріотизму здатна лише невеличка частина суспільства. Цинічно. Так. Але це правда. Оборонити ж свою країну можуть тільки реально вільні люди. Якщо вояк боїться, що командир його зрадить, якщо вояк бачить, що командир його обкрадає, він не може добре воювати. Якщо вояк переживає, що сім’я залишилась без годувальника тимчасово, а має і шанс залишитись без годувальника назавжди і буде покинена державою напризволяще – він не може добре воювати. Якщо вояк переживає, що поки він на фронті, його бізнес пропав – він не може добре воювати. Якщо вояк не розуміє, за що він воює і на шо йому здався той Донбас – він не може добре воювати.

І це на тлі того, що влада не може визначитися, що в нас: війна, антитерористична операція чи перемир’я; і ніяк не може визначитися, з ким ми воюємо, Московщина – держава-агресор, але війни в нас нема. В нас є АТО. То Московщина – терористка чи агресор? Як то АТО і мобілізація? Як то кордон залишається прозорим для громадян держави, чи то терористки чи то агресора, а власним громадянам кордон закривається? Тло – унікальне.

Вояк вимушений воювати, знаючи, що в Головнокомандувача фабрика в країні-агресорі; а ті, хто уклали контракт, у якому визнали Крим частиною РФ, так і не постали перед судом; суди розморожують рахунки, тим, хто довів до цієї війни і руїни; непокарані злочини проти Майдану. На тлі непокараних винуватців за Іловайськ, сектор «Д», на тлі офіційної брехні. На тлі фактичної заборони заробітчанства за кордоном. На тлі того, що ніхто так і не розуміє що насправді відбувається в державі. На тлі заяв київських чиновників: «Вам через нові податки пропав ваш бізнес – то йдіть в АТО» (Ох, якби ці мудрагелики історію читали, то згадали б крилату фразу: «Як не мають хліба, то най їдять пляцки»). На тлі… на тлі… на тлі.. Довго можна усе це перераховувати. Легше від того не стане.

А може досить цього тла? Ми хочемо вижити, перемогти чи зважати на тло?

Нам, як повітря, потрібна мобілізація суспільства для суспільних перетворень, для реформ, для оборони країни. Державі це по-барабану. Суспільство державу собою підмінити не може. Та й взагалі, для чого тоді держава? Для чого усі ці кабінетні, паркетні, декоративні, бездушні, зрадливі чиновники – байдуже, в погонах чи без них?

Проте українська економіка усе ще якось функціонує, правда, не завдячуючи парламентарям і чиновникам, а всупереч їм. Українські війська усе ще якось стримують наступ ворога, проте, не завдячуючи військовому та державному керівництву, а всупереч їм. Суспільство усе ще функціонує, проте не завдячуючи державі, а всупереч їй. Інакше, як Божим чудом такий стан речей назвати не можна.

Церква рятувала наш народ в часи бездержавності. Вона може його врятувати і в цей час, який теж можна назвати бездержавним. І вона його рятує. Вона нас кличе до молитовної, духовної мобілізації. І тепер тільки від нас самих залежить, чи озброєні молитвою ми виборемо перемогу, чи, не відгукнувшись на заклик Матері Церкви, станемо безвольною жертвою обставин і руйнівних суспільних процесів.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

No Comments Yet

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>