Гимн нашої парафії

audio
Слова: Тетяна Гурей Музика: Любомир Кончаківський Виконали: Любомир та Олеся Кончаківські, молодіжний хор "Слідами Херувимів"

Категорії

Пожертва на храм

Ми на facebook

Папа Франциск: Церква має бути матір’ю, що дає нове життя

Vatican_Journalist_Aura_Miguel_with_Portugal_based_Radio_Renascena_interviews_Pope_Francis_Sept_8_2015_Credit_LOsservatore_Romano_CNAУ відвертій розмові з Аурою Міґель, журналісткою «Rádio Renascença» у Ватикані, Папа Франциск поділився своїми думками стосовно важливих проблем сучасності, розповів також про свої звички та вподобання, зокрема про те, як часто він сповідається. Пропонуємо повний текст інтерв’ю з Понтифіком. 

— Ваша Святосте, спершу дозвольте подякувати за можливість зустрітися з Вами. Ця ексклюзивна розмова — великий привілей для нас.

— Це й для мене велика приємність. Цими днями усі єпископи Португалії перебувають у Ватикані. Ці зустрічі збігаються в часі.

— Що Папа, який прибув «із краю світу», знає про Португалію та португальський народ?

— Я побував у Португалії лише один раз: кілька років тому дорогою до Рима літак робив коротку зупинку у Лісабоні. Отже, я встиг побачити лише аеропорт. Однак мені випадало багато спілкуватися з португальцями: це чудові люди. У семінарії в Буенос‑Айресі працювали іммігранти з Португалії, усі вони дуже добре вживалося з семінаристами. Мій батько працював із одним португальцем, досі пам’ятаю: його звали Аделіно. Я теж колись познайомився із однією 80‑річною жінкою із Португалії та дуже гарно згадую цю зустріч. Словом — я ніколи не зустрів поганого португальця.

— На щастя! У зверненні до єпископів — окрім подяки та похвали Церкві у Португалії та народові загалом — Ви зосередили увагу на двох питаннях: душпастирство молоді та катехизація. Якщо йдеться про молодь, Ви використали порівняння: «Платтячка із Першого Причастя затісні на них, а ви досі наполягаєте, щоб вони їх одягали». Що ви мали на увазі?

— По‑перше, це порівняння, мовний зворот…Молодь важко вставити у якісь рамки: вони не люблять формальностей та мають власний ритм. Вам слід дозволити їм рости. Дайте їм спокій! Важливо бути з ними: супроводжуватий наставляти, не можемо залишити їх напризволяще. Будьте для них! Необхідно зрозуміти, як товаришувати їм, щоб вони відчували вашу турботу; відчути момент, коли потрібно щось сказати, та — безперечно — слід їх слухати, багато слухати. Вони — невтомні й не люблять, коли їх змушують нудьгувати. Саме тому ми зможемо сказати, що «платтячко з Першого Причастя» їм не пасує. Однак діти, які приступають до Першого Причастя, справді цього прагнуть, їм дуже подобається власне ця сукня. Молодь бажає чогось іншого, часто насправді гарних речей; нам слід допомогти їм це відкрити, допомогти зрозуміти самих себе, адже вони ростуть і змінюються, перебувають у постійних пошуках, чи не так? Отож, нам слід дозволити їм змінюватися, слід поважати їх, товаришувати, супроводжувати та по‑батьківському наставляти.

— Однак часто ми пропонуємо молоді речі необхідні, але нецікаві — «непривабливі»…

— Саме тому слід шукати того, що їх приваблює і вимагати від них цього. Наприклад, вирушіть із ними у гори, організуйте виїзд із наметами; залучіть їх до опіки над убогими, покажіть, як доглядати хворих. Їм це сподобається, адже вони мають прагнення робити щось для інших. Це спрацює будь‑де…

— Згодом це їх втягує?

— Саме так. Ця діяльність їх захоплює, вони озираються довкола, починають помічати інші проблеми, зроджуються нові ініціативи — уже з їхнього боку. Так, це втягує!

 Іноді вони залишають Церкву…

— Вони в дорозі.

— Якими є основні виклики для Церкви сьогодні? Ви, зокрема, зазначили, що катехизи часто залишаються лише теорією, яка жодним чином не впливає на розвиток особистих відносин із Богом.

— Надзвичайно важливо, щоб катехизи не стати тільки переказом якихось теорій, далеких від життя. Це не спрацює! Катехизм — це доктрина, яка має допомагати у повсякденному житті. Так насправді станеться, якщо ми добре засвоїмо три способи — «мови»: «мову розуму», «мову серця» і «мову рук». Молодь має засвоїти основні принципи нашої віри — це «мова розуму»; вони також мають відчувати те, що визнають — маємо справу із «мовою серця»; а також діяти згідно з тим, чого їх навчили: це «мова рук». Якщо забракне котрогось із цих елементів, наша катехизація буде безрезультатною. Отже, три речі: усвідомлювати те, що ми відчуваємо та робимо; відчувати те, чого ми навчились, і те, що ми робимо; діяти згідно з тим, що ми відчуваємо та знаємо.

— Коли слухати Вашу Святість, здається, що все дуже легко та очевидно. Однак варто лише озирнутись навкруги — на стару Європу з християнськими коренями, — аби побачити, що не все так просто… Що ж трапилося? Зміна мислення?

— Я не знаю. Я не знаю всього, правда ж? Проте інколи ми користуємося недосконалими методами. Нам слід шукати методик, які поєднуватимуть ці три речі.

— Ваша Святосте, ми чекаємо на Вас у Португалії під час святкування сторіччя фатімських обявлень. Троє Ваших попередників уже відвідали нашу країну, св. Йоан Павло ІІ — тричі. Ви так любите Пресвяту Діву. Чого Ви очікуєте від цього візиту?

— Поясню. Я насправді хочу відвідати Португалію під час святкувань у Фатімі. Однак також 2017‑го у Бразилії святкують 300‑річчя знайдення фігури Матері Божої з Апаресіди.

— …найкраще побувати у двох місцях одночасно?

— Так, я хочу поїхати й туди, я вже пообіцяв. До того ж, спланувати подорож до Португалії набагато простіше: достатньо півтора‑два дні, щоби відвідати Матінку Божу та повернутися до Рима. Пресвята Діва є нашою Матір’ю; передовсім, Вона — Мати, вона супроводжує своєю присутністю люд Божий. Я дуже хочу відвідати Португалію, це особливе місце.

— Чого Ви очікуєте від нас, португальців? Що нам слід зробити, аби приготуватись на зустріч із Вами та виконати прохання Пресвятої Діви Марії?

— Марія завжди просить молитися, турбуватися про родини та дотримуватись Божих заповідей, Вона не просить про надзвичайні речі. Молімося за людей, які згубили дорогу в житті, ми їх називаємо грішниками. Усі ми — грішники, я — перший, та Пресвята Діва саме про це нас просить, тому будьмо слухняні. Ці послання дуже материнські, чи не так? Вона відкривається перед дітьми. Цікаво — Вона завжди шукає прості душі, дуже прості, я б сказав.

 Можна сказати, сьогодні ми перебуваємо «в епіцентрі» кризової ситуації щодо біженців. Ваша Святосте, що Ви думаєте з цього приводу?

— Ми бачимо бідних людей, які втікають від війни та голоду, однак це лише верхівка айсберга. Ця ситуація має свої соціально‑ економічні причини: система є поганою. Адже у центрі кожного соціально-економічного устрою, зрештою, як і кожної дійсності, з якою ми маємо справу — навіть екології, — має стати людина. Головні економічні системи змістили цей центр: вони поклоняються своєму богові — грошам. Можу помилитись із цифрами, але, здається, лише 17 % людства володіють 80 % усіх благ.

 І використання багатими найбідніших країн принесе незабаром саме такі результати: усі ці люди, які сьогодні прибувають до Європи…

— Те саме бачимо також і у великих містах: чому зазвичай нетрі постають і розростаються навколо мегаполісів?

— Ті ж причини?

— Так. Мешканців сільських місцевостей позбавили можливості займатися господарством, обробляти землю; отже, вони вирушили до великих міст.

— Подібна ситуація сьогодні і в Африці?

— І в Африці спостерігаємо те саме явище. Люди, які прибувають до Європи, також шукають собі місця.

 Але, Ваша Святосте, під час візиту до Страсбурга Ви сказали: «Слід займатися причинами, не наслідками». Однак, здається, Вас тоді не почули, а сьогодні ми маємо справу власне з тими-таки «наслідками».

— Слід шукати причини…

 Ніхто не слухав, як…

— Якщо причиною певних ситуацій є голод, слід створювати робочі місця та шукати інвесторів; якщо причиною лиха є війна, слід докладати зусиль задля досягнення миру. Сьогодні світ воює, воює проти себе. Людство перебуває у стані війни: у різних куточках світу постійно точиться боротьба. Це війна проти нашої планети також: ми руйнуємо Землю, наш спільний дім: льодовики тануть, полярні ведмеді ідуть далі на північ…

 Люди в Європі реагують на цю кризу по-різному: хтось будує мури, хтось приймає біженців, хтось займається популізмом…

— Кожне суспільство створює власну інтерпретацію подій, що відбуваються, чи не так? До того ж, набагато простіше щось коментувати, пояснювати, навіть створювати ідеогічні інтерпретації, ніж намагатися якось вплинути на ситуацію, змінити її. Ми надаємо перевагу ідеям, не реальності. Пропоную залишити Європу та згадати ситуацію з біженцями рохінджа, яка теж дуже мене засмутила. Їх змусили залишили батьківщину, вони сіли у човни і почали свою мандрівку. Люди прибули до портів, або ж зійшли на берег на якомусь пляжі, їм дали трохи води та їжі та знову відправили у плавання. Їх не прийняли. Я вважаю, що людство втрачає здатність приймати.

 Прийняти означає щось інше, ніж толерувати?

— Прийняти означає привітати, радіти з присутності іншої особи. Я — син іммігрантів; мої батьки прибули до Аргентини 1929‑го. 1984‑го розпочалася нова хвиля імміграції: італійці, іспанці, португальці почали оселятися в Аргентині; португальців, до речі, було найбільше. Дехто мав якісь статки, дехто приїхав зовсім без нічого; такі люди мешкали у готелях для іммігрантів. Справді, тоді була можливість знайти роботу у містах; однак, коли мої батьки прибули до Аргентини, вони не мали нічого. Незабаром розпочалася криза 1930‑го року. Мій дід позичив 2000 песо і придбав старий будинок. Мій батько був бухгалтером, людиною, що «мала справу з відром», як кажуть аргентинці. Так, він завжди був готовий боротися, щось комусь доводити. Я знаю, що таке імміграція. Після ІІ Світової війни розпочалася чергова хвиля: до Аргентини прибуло багато поляків, словаків, хорватів, словенців, прибували також особи із Сирії та Лівану, однак у нас ніколи не відчувалося проявів ксенофобії, хоча й сьогодні відбувається міграція всередині континенту. У зв’язку зі зменшенням робочих місць в Аргентину сьогодні прибуває менше людей.

— Багато хто мігрує до США, з Мексики, наприклад…

— Я не маю наміру нікого образити, зрозумійте мене правильно… Але якщо десь з’являється порожнє місце, його одразу ж заповнюють. Якщо нація не має дітей, то прийдуть іммігранти, аби зайняти їхнє місце. Думаю зараз про рівень народжуваності в Італії, Португалії та Іспанії, який постійно знижується. Те, що люди не хочуть мати дітей, я особисто вважаю наслідком культури «достатку». Я зустрівся з цим і у моїй власній родині: «Діти? Ні! Ми воліємо поїхати у відпустку або купити віллу», — вважали мої італійські родичі, сьогодні — самотні люди похилого віку. Європа стоїть перед великим викликом — знову стати матір’ю.

— А не…?

— Матір’ю, а не бабусею! Ми маємо також «молоді» європейські держави, такі як Албанія, наприклад (мене особливо вразила ця країна: там багато людей у віці 40‑45 років), чи Боснія і Герцеговина. Ці країни зараз відновлюються після війни…

— Саме тому Ви їх відвідали?

— Так, адже це знак для Європи.

— Чи вважаєте Ви чимось позитивним для Європи прийняти усіх цих біженців? Чи не є це провокацією? А можливо, це спричиниться до її пробудження? Можливо, Європа змінить курс врешті‑решт?

— Можливо, саме так станеться. Я хочу наголосити також питанні безпеки: важливо пам’ятати, що ми маємо сьогодні зовсім інші умови та можливості. Наприклад, зовсім нескладно подолати 400 кілометрів від Сицилії, де постійно відбуваються сутички, до Рима. Загроза спрвді існує, і вона дуже реальна.

— І в Римі може бути небезпечно?

— Так, звісно: Рим — не виняток. Однак необхідно попередити імовірну небезпеку та все ж прийняти людей… Існує й інша проблема: рівень безробіття у Європі сьогодні дуже високий, зокрема серед молоді віком 20‑25 років. У деяких європейських країнах показники сягають 40%, 47%, а навіть 50%. Та попри це — враховуючи необхідні заходи безпеки, — ми маємо прийняти біженців, адже так говорить Господь. Він звернувся до Мойсея, кажучи: «Чужинця, котрий до тебе прийде, приймеш. Адже й ви були чужинцями у Єгипті».

— Однак найкраще, аби усі ці люди не мусили залишати рідної землі?

— Саме так.

— Ваша Святосте, Ви закликали під час недільного «Angelus» прийняти біженців. Чи Вам відомо про конкретні відповіді, реакції  так би мовити — на Ваше запрошення?

— Я просив, щоб кожна парафія, спільнота та монастир прийняли до себе одну сім’ю біженців, одну родину, не одну особу. Я не мав на увазі, що ця родина має мешкати у парафіяльному будинку. Парафіяльна спільнота може допомогти їм знайти відповідну оселю, аби люди мали впевненість та відчували стабільність. Таким прихистком може стати, наприклад, школа. Вони мають отримати дах над головою — ось про що йдеться, — аби не зазнати шкідливих впливів та небезпеки. Вони мають знайти своє місце у спільноті також. Я отримав багато відповідей, мій заклик зустрівся із живою реакцією. Ми маємо дуже багато порожніх монастирів, наприклад.

— Але ж два роки тому Ви уже звертались із закликом віддати монстирі тим, хто шукає притулку. І які ж наслідки?

— Знаю лише чотири таких випадки, зокрема єзуїти віддали один зі своїх монастирів. Також і тут я вбачаю небезпеку: гроші стають нашим богом. Представники деяких згромаджень казали: «Так, наші монастирі зовсім порожні, та ми перетворимо їх на готелі, аби таким чином забезпечити фінансування нашого ордену». Так, погоджуюсь, але тоді слід платити податки. Релігійні організації, школи, наприклад, звільняються від податків; однак якщо ми починаємо створювати власний бізнес, потрібно бути чесним. Бізнес, знаєте, — небезпечна справа.

 Ви також сказали, що Ватикан готовий прийняти дві родини…

— Саме так. Родини уже прибули і дві парафії у Ватикані уже шукають для них оселі.

— Уже відомо, що це за люди?

— Так, вони уже прибули. Цим питанням займається кардинал Комастрі (Генеральний вікарій Святішого Отця для Держави‑міста Ватикан. — Ред.), а також архиєпископ Конрад Краєвський, Папський елемозинарій. За його ініціативи було встановлено душові кабіни неподалік колонади, почала працювати перукарня для бездомних, безхатченки відвідали також Сикстинську капелу. Це чудово!

— Як довго ці родини залишатимуться у Ватикані?

— Лише Господь знає. Ніхто не може сказати, коли закінчиться конфлікт. Європа має це усвідомити. Я хочу також подякувати усім, хто прийняв біженців, відповів на цю ситуацію.

— «Rádio Renascença» розпочало у Португалії акцію на підтримку біженців. Ми намагаємось об’єднати різних людей, які прагнуть допомогти тим, хто прибуває до нашої країни. Чи могли б Ви звернутися до усіх цих людей, якось заохотити та підтримати?

— Я вітаю цю ініціативу, вітаю всіх, хто хоче допомогти потребуючим, і високо ціную ваші зусилля. Маю для вас пораду: нам добре відомо, про що нас запитають судного дня, — усе записане у 25 розділі Євангелія від Матея. Христос скаже: «Я був голодним, і ви нагодували Мене? Коли Я не мав даху над головою — ви допомогли Мені?» Я хочу уже сьогодні привітати ваших співпрацівників, адже вони складуть цей іспит. На одну річ лише хочу звернути увагу: слід також працювати із безробітними, особливо з молоддю. Це особливе завдання на сьогодні для всіх чернечих згромаджень, чиєю харизмою є освіта та виховання, однак особи світські також можуть багато зробити: організувати школи й курси, аби допомогти молоді здобути професію та необхідні навички. Молодь, яка не має праці, за короткий час може здобути новий фах: вони можуть навчитися готувати, ремонтувати, фарбувати стіни. Це дуже згодиться: вони зможуть працевлаштуватись, навіть на короткий час. Ми називаємо це «changa» — тимчасова робота. Треба діяти уже сьогодні! Подібним чином чинив св. Йоан Боско: коли він бачив групу молоді, що без діла вешталася вулицями, то пропонував їм освіту. Однак відсилав не до гімназій чи ліцеїв, ні! Він допомагав здобути їм професію столяра чи водопровідника, аби запевнити можливість заробляти на життя. Колись із Доном Боско трапилась така історія. Тут у Римі, неподалік Транстевере, було місце, де молодь любила збиратися; це дуже убогий район. Якось туди завітав Дон Боско; він прибув каретою, екіпажем. Молодь почала кидати у нього каміння та бите скло. «Ось саме тут ми й затримаємося», — сказав тоді святий. Він не сприйняв цей прояв агресії як виклик, а як заохочення до дії; для нього це стало додатковим запрошенням зайнятися молодими хлопцями, що вміли тільки влаштовувати бійки. Сьогодні на тому ж місці маємо салезіанську парафію, осередок, де формують дітей та молодь. Думаю, сьогодні також дуже важливо надати можливість молоді отримати швидку освіту, аби вони могли заробляти на хліб.

 Ви критикуєте західноєвропейський стиль життя, стиль життя так званого «першого світу», «культ достатку». Що непокоїть Вас найбільше?

— Зрештою, те саме бачимо й у велики містах обох Америк, у Буенос‑Айресі багато фешенебельних районів, наприклад; саме тому й бачимо нетрі навколо цих міст. Я б не зосереджувався лише на критиці Європи. Слід усвідомити, що Європа має свою особливу виняткову культуру, яка формувалася протягом століть; можу це назвати «благополуччям» інтелектуальним та культурним. Як на мене, Європа знову має стати лідером та повести за собою інші нації, Європі це під силу, адже вона має відповідний культурний та інтелектуальний потенціал.

 Європі слід знову відкрити свою ідентичність, європейську ідентичність, чи не так?

— Моя промова у Страсбурзі — результат тривалих роздумів. Не вважаю, що Європа «померла»; вона, однак, дещо нагадує таку собі бабцю. Думаю, їй під силу знову стати матір’ю. Я вірю в молодих політиків: вони діють та думають інакше. Іншою важливою проблемою нашого часу є високий рівень корупції. Це також критерій, що вказує на низьку моральність.

 Саме про це йдеться у Вашій енцикліці. Ви запрошуєту усе людство свідомо проживати життя та реальність. Бачимо, наприклад, що багато людей не ходять на вибори, явка виборців зазвичай дуже низька…

— З огляду на корупцію, низьку ефектиність влади та домовленості у владі люди розчаровані — нічого дивного… У кожному разі, Європа має знову виконувати своє завдання, відкрити свою автентичність. Європа помиляється, це правда, вона згубила шлях, не все гаразд у Європі сьогодні. Це не звинувачення чи вирок, я тільки нагадую. Коли я говорив про автентичність Європи, можливо, не до кінця розкрив її найважливішу рису — християнські корені. Усі ми помиляємось; час, однак, виправляти помилки, час повертатися…

 Ваша Святосте, а як щодо хвилі індивідуалізму, з яким ми сьогодні маємо справу? Що може обмежити свободу людини, вихованої за принципом «роби, що хочеш»; яка глибоко переконана, що щастя — це не мати жодних проблем? Часто дітей саме так виховують, за принципом «не мати проблем і робити, що забагнеться».

— Жити без проблем нецікаво — нудьга! Людина прагне вирішувати проблеми й конфлікти, долати перешкоди. Виховувати до того, щоб не мати проблем, я б назвав «стерильною» моделлю виховання. Пропоную експеримент: випийте склянку мінеральної води, а потім спробуйте трохи дистильованої. Відчуєте різницю? Так можна й дітей виховувати: у лабораторіях, уникаючи проблем.

— Важливо ризикувати?

— Ризик завжди має якусь мету. Щоб виховувати, ми маємо добре стояти на обох ногах, одна нога має підтримувати іншу, не хитатися, стояти міцно. Одна нога залишається на місці, коли ми робимо крок уперед. Ми дивимось та аналізуємо, чи можемо ставити крок: я планую наступний крок, починаю підіймати ногу… Це і є виховання: розраховувати на чиюсь допомогу та підтримку, а одночасно робити крок вперед.

 Так виховувати насправді важко…

— Це і є ризик. Чому? Я можу впасти, тоді необхідно підестися та йти далі.

— Ваша Святосте, ми живемо у добу індивідуалізму — про це Ви також говорили у Страсбурзі: ми постійно вимагаємо більше прав та віддаляємось від шукання істини. Чи це також має вплив на наше життя вірою?

— Можливо. Я б додав також: ми маємо постійні вимоги та претензії, нам часто невідоме почуття щедрості, готової ділитися. Вимога дотримуватись моїх прав та нехтування обов’язками, які я маю перед суспільством, створюють «дзеркальну» модель виховання. За допомогою дзеркала ми виховуємо до нарцисизму; ми живемо у дуже нарцисистичній цивілізації.

 Як Вам особисто вдавалось боротися й перемагати?

— У галузі освіти? Слід встановлювати права та обов’язки, виховувати уміння вдаватися до виправданого ризику, іти до мети, розвиватись, ніколи не стояти на місці, вдивляючись у власне відображення, адже тоді з нами станеться те, що й з Нарцисом…

 Ваша Святосте, колись Ви сказали, що надаєте перевагу Церкві «зраненій», а не Церкві «хворій». Що Ви мали на увазі?

— Я поясню: уявіть, що хтось має кімнату у власному будинку, приміщення, замкнене протягом довгого часу, там з’являється пліснява, сирість і поганий запах. Якщо Церква, дієцезія чи парафія буде закритою для оточення та зосередженою на собі, станеться те саме — вона стане хворою. Ми отримаємо скривлену та перекошену Церкву із фіксованими нормами, без креативу; досить безпечну, однак нездатну захистити від небезпеки. Якщо вийти назовні, аби євангелізувати, (це може трапитись також і з кожним), може статися нещасний випадок. Ось вам відмінність! Я надаю перевагу Церкві,яка виходить на вулицю, попри небезпеку; мені не подобається «хвора» Церква. Я пояснював це за різних нагод. Наприкінці першого розділу чи уже у другому розділі книги Одкровення читаємо чудові слова, скеровані до нас Христом. Він говорить про Церкву, кажучи: «Ось Я стою при дверях і стукаю. Якщо відчинеш, Я увійду та вечерятиму з тобою». Я запитую себе: «Скільки разів у Церкві Христос стукав, ми не відчинили Йому, і Він вирушив далі проголошувати Добру Новину?» Іноді ми перебуваємо в опозиції до самого Господа: ми забуваємо, що Церква постійно знаходиться у дорозі, це не в’язниця для нашого Бога, та ми часто наче хочемо ув’язнити Христа.

 Саме тому, мабуть, Вас обрали Папою?

— Не знаю, Дух Святий вирішував (сміється).

— Ваша Святосте, Ви вважаєте, що сьогодні Церква наближається до моделі, яку Ви щойно описали…

— Я не знаю. Бог щедро благословляє свою Церкву. Від моєї особи насправді небагато залежить. Я сподіваюсь також, що протягом Року Милосердя багато людей відкриють, що Церква є матір’ю. Адже Церкві може загрожувати та ж небезпека, що й Європі: вона може стати бабусею, а не матір’ю, яка дає нове життя.

 І це завдання Ювілейного року…

— Кожен може прийти і відчути любов та прощення Бога. У Буенос‑Айресі я знав одного капуцина (трохи молодшого від мене), він був чудовим сповідником: до його конфесіоналу завжди була черга, міг сповідати протягом усього дня. Однак іноді він мав докори сумління стосовно того, що прощає забагато. Колись він прийшов до мене зі своїми сумнівами. Я запитав його: «Що ж ти робиш у цій ситуації?» — «Я йду до Дарохранительтниці та молюся такими словами: “Господи, сьогодні я знову прощав занадто легко. Однак це не моя провина, адже саме Ти даєш мені такий “поганий” приклад!»

 Тому Ви також вирішили полегшити отримання відпущення гріхів людям, які найбільше цього потребують. Думаю зараз про лист до архиєпископа Ріно Фізікелли та дозвіл усім священикам прощати гріх аборту протягом Року Милосердя. Ви також вирішили спростити процедуру визнання Таїнства подружжя недійсним.

— Саме так.  Слід полегшити людям практикування віри: Церква має стати матір’ю.

 Можна те ж сказати й стосовно «motu proprio», оприлюдненого нещодавно?

— Так, звісно.

 На Рік Милосердя планується також Синод?

— Так, це вже незабаром.

 Знаю, що Ви не хочете про це розмовляти, та які питання зроджуються у серці пастиря, котрому доручено усе людство, якщо йдеться про майбутній Синод?

— Я прошу багато за мене молитись. Уже оприлюднено «instrumentum laboris», передбачено три головних теми: три тижні, три теми. Ми усі маємо великі надії та сподівання щодо цієї події, адже родина сьогодні переживає кризу. Молоді люди не одружуються. Тимчасовість — ось ще одна риса нашої культури: можна жити разом, або ж навіть одружитись, та «доки триває любов, далі — прощаємось».

 Що б Ви сказали християнам, які визнають моральні принципи, що суперечать науці Церкви?

— На синоді ми обговоримо усі можливості допомогти сім’ї сьогодні. Хочу ще раз нагадати слова Папи Бенедикта XVI: люди, які живуть у несакраментальних подружжях, також мають своє місце у Церкві. Вони можуть намагатися глибше переживати Святі Меси, катехизи, брати участь у різноманітних акціях, що відбуваються у парафії, займатися благодійністю…

 Ваша Святосте, на завершення хочу запитати про Ваше покликання. Для початку, у березні 2013‑го Ви сказали, що збираєтеся «на пенсію». Чи Ви уже обрали собі місце для відпочинку? Ви також стали одним із найвідоміших людей у світі. Як Ви ставителя до такого успіху?

— Моє покликання — це дар Бога, я не планував нічого такого. З огляду на свій вік я і не мріяв про цей дар. Я планував повернення до Аргентини й думав, що Папа розпочне своє служіння у Великому Тижні. Я мав навіть квиток на літак та залишив проповідь на Вербну Неділю на моєму робочому столі… Ще в грудні я цього не сподівався: я залишав посаду, не визначаючи наступника…

 Ви берете участь у надзвичайній пригоді…

— Так, але я не втрачаю миру, ніколи…

 Папу Франциска любить увесь світ: Ваша популярність постійно зростає — про це свідчать опитування. Багато людей хочуть, щоб Ви стали лауреатом Нобелівської премії миру. Однак Ісус попередив своїх учнів: «Вас зненавидять Імені Мого ради…» Як Ви можете прокоментувати ці слова?

— Багато разів я запитува себе: «Що є моїм хрестом? Що буде моїм хрестом?» Адже хрест існує, навіть якщо ми цього не помічаємо. Ісус також був дуже відомим протягом певного періоду, однак ми знаємо, як Він закінчив своє життя. Нікому не далося здобути щастя у світі. Я прошу лише про мир у серці: хочу тривати у мирі та благодаті до кінця моїх днів. Ми залишаємось грішниками, що потребують Божого прощення, до кінця життя; однак ми також можемо відкинути Його благодать. Потіху дає мені те, що Петро скоїв важкий гріх, однак після цього став Папою — навіть після того, як зрікся Христа. Бог потурбувався про Петра, потурбується також і про мене. Петра розіп’яли; не знаю, яким буде кінець мого життя. Нехай Він завжди обдаровує мене миром і робить, що хоче!

 Чи Ви почуваєтеся вільною людиною, будучи ПапоюВи спочатку відправляєте Святу Месу у Соборі св. Петра, а далі вирушаєте до окуліста, наприклад, як ми всі нещодавно побачили. Вам бракує людей?

— Так, я дуже цього потребую: я потребую бути серед людей. Однак на це просто бракує часу. Мені дуже брак тих довгих прогулянок містом, як це було у Буенос‑Айресі.

 Що позбавляє Вас сну?

— Я сплю, мов убитий (сміється).

 Що змусить Вас втікати?

— Надмір праці.

 Що, на Вашу думку, може почекати, а з чим зволікати не можна?

— Дрібниці можуть зачекати й до завтра‑післязавтра, а є речі важливі, яких не можна відкладати.

 Як часто Ви сповідаєтеся?

— Я сповідаюся кожні п’ятнадцять‑двадцять днів. Мій сповідник — о. Бланко, францисканець. Карету швидкої допомоги йому ще ніколи не викликали…

 Де і як Ви б хотіли померти?

— Як Бог захоче…

 Як Ви уявляєте вічність?

— Коли я був молодшим, вважав, що там буде досить нудно (сміється); зараз думаю, що вічність — це таємниця стосунків, зв’язку людини з Богом. Це важко уявити та описати, та це мусить бути чудово! Насправді, зустріч із Господом — це прекрасно!

 Дякую, Ваша Святосте!

— І я дякую Вам та передаю найщиріші вітання усім слухачам, а також прошу про молитву. Нехай Бог благословить вас, а Діва з Фатіми завжди оточує вас своєю опікою!



Джерело: CREDO

No Comments Yet

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>