Гимн нашої парафії

audio
Слова: Тетяна Гурей Музика: Любомир Кончаківський Виконали: Любомир та Олеся Кончаківські, молодіжний хор "Слідами Херувимів"

Категорії

Пожертва на храм

Ми на facebook

Потреба чекання

І знялася хуртовина, ще й з вітром, і хвилі линули у човен, отож уже наповнювався.
А він на кормі, спав на подушці.
(Мр. 4, 37-38)

 

Ізабелла запізнювалася. Вона завжди запізнювалася. І, як завжди, протягом решти дня “наздоганяла час”. Найперше мусила догнати автобус, щоби заїхати на роботу, а, поспішаючи, часто сідала не в той, що треба, й укотре запізнювалася в контору. Потім, після невдалих перегонів із годинником, щоби опинитися за письмовим столом до того, як з’явиться керівник, намагалася впоратися з купою листів. Але й тоді, поспішаючи, знову зробила стільки помилок, що половину записів треба переписувати. Одно слово, розпочався черговий стандартний день у житті Ізабелли. День страшенного поспіху, перегонів без перепочинку й справ, які вона робила пізніше, ніж треба. Змарнований день. А оскільки такі дні стали правилом можна б, узагальнюючи, сказати, що вона марнувала життя.

Без сумніву, це могло тривати безконечно. Однак сталося те, що мало радикально змінити життя Ізабели. Одного дня вона, поспішаючи, переходила вулицю і потрапила під машину, знепритомніла, і її відвезли до найближчої лікарні. Коли дівчину заносили в лікарню, вона на мить отямилася й зрозуміла, де вона є. Досить було зауважити написи на дверях: “Вхід до лікарні швидкої допомоги”, “Приймальний покій”, “Реєстратура”, “Аптека” тощо. З невідомих причин перші два написи закарбувалися у пам’яті, і дівчині здавалося, що вона чує голоси, які повторюють їх, наче рефен: вхід до лікарні швидкої допомоги… швидка допомога… поспіх… приймальний покій… чекати на прийом… очікування… чекати… необхідність чекання… треба чекати… Потім Ізабелла провалилася в кому.

У комі її свідомість перебувала на межі життя й смерти – у стані, який сучасна медицина й психологія щойно розпочали досліджувати.

Дівчина раптово опинилася в дивній країні не з цього світу, де здавалося, все немов укрите пеленою. Могла, наче крізь імлу, бачити ліс або, виразніше, — галявину, освітлену надприродним світлом, яскравість якого приглушувала напівпрозора мла. Однак, на відміну від цього невиразного тла, дві постаті було добре видно. Однією з них був Поспіх, який, як здавалося, цілий час почувався неспокійно. Саме у цей момент він ходив туди-сюди, розмахуючи руками, щось вигукуючи й вибухаючи час від часу нестримним сміхом. Друга постать спокійно спостерігала за дивною поведінкою Поспіху. То був Спокій. Це ім’я дуже пасувало йому, адже його обличчя віддзеркалювало свого роду величний спокій, який справив на Ізабеллу найбільше враження. Обидві особи розмовляли.

— Добре, добре, добре, — говорив Поспіх з ноткою тріумфу у своєму високому, металевому голосі, — я запровадив цю дівчину туди, куди хотів: на лікарняне ліжко, — закривавлену, травмовану й пригнічену. Ах, у житті бувають солодкі хвилини й у нас, чортів. – Тоді з іронічним хихотінням звернувся до іншої постаті. — Чи погодишся зі мною, мій любий Спокою, що мені більше щастить з Ізабелою, ніж тобі? Подивись на неї – на цю людину, що зависла між життям і смертю, на цю жертву власного нерозважливого поспіху! Справді, мусиш визнати, що якщо протягом років постійно підганяти, то це приносить найліпший результат. І мушу сказати, вибач мені за щирість, що як ангел-хоронитель ти, без сумніву, програв.

Спокій із повагою слухав цю тираду. Та коли співрозмовник згадав про поразку, пов’язану з Ізабелою, на його вустах промайнула тінь посмішки.

— Можливо, Поспіху, твоя радість передчасна, — відповів лагідно. – Не забувай, що Ізабелла – інтелігентна дівчина. Раніше чи пізніше вона розкусить твої фокуси. У відповідь демон вибухнув гротесковим іржанням. Коли, збуджено жестикулюючи, він почав пояснювати, то пришвидшив нервові кроки.

— Ні, Спокою, не розраховуй на це. Дівчина перебуває від надто сильним моїм впливом, щоби побачити, що з нею діється. Завдяки моїм наполегливим заходам потреба поспіху вкоренилась в її свідомість ще в ранньому дитинстві. Поспіши, Ізабелло, поспіши! Швидше, Ізабелло, швидше! Не думай, Ізабелло, не плануй! Просто поспішай, поспішай, поспішай! А тепер, Спокою, дозволь тебе запитати: хто міг би встояти перед таким ідеально запланованим узалежненям?

Ці слова, проте не переконали Спокій:

— Погоджуюся, Поспіху, що ти проявив себе як найліпший фахівець, коли передавав моїй підопічній свою нетерплячість.

Коли прозвучало слово “нетерплячість”, Поспіх, який нервово ходив і був повернений плечима до співрозмовника, зупинився на півкроку й обернувся, бо це слово його зачепило за живе.

— Нетерплячість? – повторив, займаючи оборонну позицію. – Звичайно, що я нетерплячий. Ми чорти, всі нетерплячі! І нема нічого дивного в тому, що ми такі. Хто не був би таким у нашій ситуації? Ми не такі, як ви. Ви маєте весь час у світі, ми – ні. Ви маєте цілу вічність, ми ж – лише ті рештки часу, які залишилися до Страшного Суду. І це час нашої свободи невблаганно спливає секунда за секундою. Потім повернемось до пекла. Хто не нервував би, думаючи про це?

— Тому твоя гра полягає в тому, щоби зробити людей такими ж нервовими, як ти?

Поспіх трохи розслабився. У його голосі коли відповідав, знову вчувалася зарозумілість.

— Звичайно, що так! Чим менше люди думають, тим ліпше для нас. Коли починають думати, дуже швидко приходять до висновку, що поспішати невигідно. Кожен повинен це знати. Їхня власна приказка говорить про це дуже чітко. Пам’ятаєш латинський вислів “Festina lente” — “Поспішай повільно” ? Светоній знав це вже дев’ятнадцять століть тому.

— Ти мав на увазі цезаря Августа? – неохоче виправив Спокій.

— Август… Светоній… яке значення? – нетерпляче відповів демон. – Зрештою, вже греки знали це ще до них і часто повторювали: “Speude bradeos”. Усе це зводиться до одного. Роби все повільно, щоби швидше досягти бажаного, добре виконуючи працю. Це звичайний здоровий глузд.

Спокій посміхнувся.

— О? – запитав глузливо. — Тільки здоровий глузд?

Демон глянув збентежено, немов його спіймали на гарячому, коли він намагався виставити дурнем того, хто набагато розумніший за нього.

— Та добре вже, адже знаєш, що маю на гадці.

— Так, Поспіху, знаю, що маєш на думці, але було би значно чесніше, якщо б ти сам сказав, що думаєш. Ми говоримо з тобою тільки про здоровий глузд. Ти і я знаємо, що діється, коли люди трохи сповільнюють темп і на хвилю сходять зі своєї каруселі. Вони починають думати – а це вже щось, що, на твою думку, погане само в собі. До того ж, вони роблять значно більше або значно гірше, ніж думаєш ти. Вони присвячують різній діяльності, що живить їхні душі. Милуються заходом сонця, читають поезію, слухають справжню музику, подають руку другові, вдивляються в море й нюхають троянди…

— Коли роблять це, ти прекрасно знаєш, що відбувається, чи не так? Люди стають людянішими, ближчими до всього сотвореного, відкритішими до слів мого Вчителя…

— Так, так, — неввічливо перебив Поспіх. При кожній згадці про Бога він почувався не у своїй тарілці. – Але й надалі більшість людей занадто дурні, щоби зрозуміти це. Певна річ, — додав із задоволеною міною на обличчі, — перешкоджаємо їм побачити правду, наскільки лише можливо це зробити. З цього погляду, мій любий Спокою, мусиш визнати, що наш час, час гарячкового поспіху, є нашим особливим тріумфом. Люди більше не мають часу думати. Вони тільки поспішають або, як кажуть, “економлять час”. Насправді ж часто прямують до власної загибелі, як це, без сумніву, станеться з Ізабелою, якщо вона продовжуватиме жити і такому темпі.

— Я на твоєму місці, Поспіху, завчасу не проголошував би перемогу. – Ангел замислився на хвилю і додав: — Одного дня Ізабелла додасть два до двох і зрозуміє, наскільки жалюгідною вона є зі своїм нетерплячим поспіхом. Або колись у рідкісну для неї хвилину відпочинку візьме до рук Біблію, перечитає Євангеліє і з подивом відкриє для себе, що Ісус ніколи не поспішав.

У цю мить Поспіх затремтів.

— Не промовляй цього слова! – верескнув.

— Якого слова: — запита Спокій.

— Маю на увазі те ім’я, те ім’я, яке навіює жах і паралізує нас щоразу, коли хтось вимовляє його.

— А! вигукну простодушно Спокій, маєш на увазі ім’я І…

— Так, перебив Поспіх, саме його. Не називай цього імени знову!

Спокій усміхнувся, кажучи:

— Ну, добре, пошкодую тебе. Та не забувай, що одного дня це ім’я стане знаком твоєї поразки.

— Знаю, знаю, знаю! – завив демон, — та поки що… — І в цю мить на його обличчі з’явилася щось подібне на посмішку, — наразі багато таких жінок, як Ізабелла, належать нам. Поки вони живуть у поспіху, ми можемо робити з ними все, що захочемо.

Спокій посерйознішав.

— Визнаю, — сказав, що наразі Ізабелла слухає тебе. Але повір мені, не завжди так буде. Хто знає? Можливо, цей серйозний випадок, який ти так уміло спровокував, обернеться проти тебе. Якщо Ізабелла бодай на кілька днів залишитися в лікарні, що дуже правдоподібно то матиме час для роздумів. І хто знає, що тоді станеться? Бачиш, Поспіху, цього разу, ведучи гру, ти міг помилитися у своїх розрахунках. Провидіння мого Вчителя здатне використовувати навіть твої фокуси, щоби осягнути власну мету. Я не здивуюся, якщо Ізабелла незабаром відкриє для себе потребу очікування – очікування, думання, зосередження, пізнання. Пізнання дійсно важливих справ. Бог ніколи не поспішає, бо Він завжди займається тільки вагомим і важливими справами.

Коли Ізабелла вийшла з коми, детально пам’ятала дивний діалог між Поспіхом і Спокоєм, який почула. У її голові продовжували звучати, як відлуння, два слова: “поспіх” і “очікування”.

Коли через шість тижнів вона вийшла з лікарні, то була вже іншою людиною. Жодного поспіху. Жодних запізнень на роботу. Жодного хаотичного писання й переписування. Завжди була спокійною, зорганізованою, зібраною, зосередженою , добре працювала. І, що найважливіше, була щасливою. Тепер час до часу, повертаючись з роботи, звикла спокійно сідати в автобус і молитись такими словами: “Дякую тобі, Спокою. Ти мав рацію. Коли зупиняюся й хвилю чекаю, замість поспішати до щоденних справ, здається мені, що віднаходжу Бога набагато легше. Справді, якщо дивлюся достатньо довго, то знаходжу його всюди!”. Після цього часто додавала: “Ага, при нагоді скажи, будь ласка, Поспіхові, щоби пошукав собі іншу Ізабеллу. Бо ця більше не хоче знати його”.

 

Ніл Ґвілемет. “Історії для душі: Лагідний подув”

No Comments Yet

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>