Гимн нашої парафії

audio
Слова: Тетяна Гурей Музика: Любомир Кончаківський Виконали: Любомир та Олеся Кончаківські, молодіжний хор "Слідами Херувимів"

Категорії

Пожертва на храм

Ми на facebook

У кожного – власна дорога …

Усі люди мають доступ до Бога, але кожен по іншому.
(Martin Buber, The way of Man)

 

Юн мав заледве 19 років, коли успадкував від батька маленький бар. Цей заклад ніколи особливо не процвітав, але був розташований у дуже доброму місці – в самому центрі торгової частини міста. Однак батько Юна не дуже дбав про свій бізнес. Цей старий побожний чоловік уважав, що, присвячуючи занадто багато уваги комерції, замало уваги приділятиме Богові. Коли він мав поганий настрій, повторював: “Я помилився у виборі покликання, треба було стати священиком”. Протягом останніх років він щоразу більше замикався в собі й щоразу менше приділяв уваги клієнтам. А вони, відчуваючи, що власник чимось пригнічений, розмовляли пошепки й виходили з бару, щойно закінчивши їсти. Багато хто з них більше не приходив сюди.

Саме такою була ситуація, коли Юн отримав бар. Коли помер батько, Юн якраз закінчив коледж і не мав конкретних планів на майбутнє. Отож, він вирішив, що деякий час працюватиме в барі. І не тому, що його особливо цікавив цей бізнес. Однак відчував, що це його борг перед батьком, принаймні, поки не вибере собі професію.

Кожен звичайний 19-річний юнак перейнявся би викликом, що мусить перетворити занепалий бар на прибутковий бізнес. Однак Юн не був звичайним юнаком. Разом із баром він успадкував від батька й побожність. Юн прагнув знайти Бога. Від дитячих літ це бажання було для нього найважливішим, але він старанно приховував його, проводячись безтурботно й зухвало. Отож, після похорону батька, коли Юн знову відкрив бар, то почувався певною мірою так, начебто зрадив Бога. Справді, чи може хтось присвятити все своє життя єдиній Істоті яка, врешті-решт, є найважливішою, подаючи їжу юрбам пересічних голодних клієнтів?

Минуло три роки. Три роки, протягом яких Юн без внутрішнього переконання й натхнення займався бізнесом. Він не був задоволений своїм життям. Прагнув частіше молитися, ніж міг це робити, хотів більше часу присвячувати читанню духовної літератури або ж роздумувати протягом дня над фрагментами Біблії – так, як це робив батько. Однак люди, дізнавшись про зміни, які відбулися в барі, почали юрбами приходити сюди, і Юн був занятий від світанку до глибокої ночі. Такий стан справ викликав у Юна відчуття, наче він розривається між ідеалом споглядального життя і обов’язками, пов’язаними з працею в барі.

Не дивно, що після трьох років праці в барі юнак вирішив, що попри обставини, настав його час шукати Бога. І, без сумніву, він продав би бар, якби не парох, старий мудрий священик, який, здогадуючись, що Юн перебуває на роздоріжжі, переконав його відмовитись від своїх намірів. Отож, Юн здав бар в оренду на п’ять років своєму кузенові. Після цього він вирушив у дорогу, щоби нарешті знайти Бога, незважаючи на те, яку ціну його доведеться заплатити за це.

Найперше він постукав у ворота сусіднього монастиря отців-трапістів, відомого своїми строгими правилами. Своє життя ченці присвячували постам і молитві, а також важкій фізичній праці. Такий спосіб життя влаштовував Юна. “Де ж, як не в такому монастирі, можна знайти Бога?” – думав він, вирішив стати ченцем.

Однак через певні причини Юн не знайшов Бога в цьому монастирі. Інші ченці, як здавалося, знайшли Бога, адже було видно, що вони почувалися щасливими, випромінюють спокій і сповнені незвичайної любови до ближнього. Однак Юн у їхньому товаристві ніколи не почувався так, як удома, і через деякий час почав хворіти. І йому, і ченцям, які вважали його справді милим і приємним юнаком, було дуже прикро, що він мусив покинути монастир і облишити думку про споглядальне життя.

Далі Юн попрямував до семінарії. “Безперечно, – думав, – життя священика на парохії активніше, і це саме те, чого я потребую. Знайду Бога, вивчаючи Його Слово і проповідуючи Євангеліє, вділяючи святі таїнства і даючи свідчення віри”. Відтак почав вивчати богослов’я, що тривало цілих два роки. Однак знову, незважаючи на те, що, з огляду на свою привабливу особистість, здобув велику популярність серед товаришів, учителів та вихователів, ніколи не почувався у своїй тарілці. Все вказувало на те, що інші семінаристи знайшли Бога, сенс життя й щастя, а в його душі не було спокою. Його молитва й надалі залишалася сухою та порожньою. Навчання перестало цікавити Юна, хоча він і далі сильно прагнув пізнати Бога. Не міг спекатися думок про те, що дні минали й не мали для нього жодного значення. Врешті, його здоров’я, яке поліпшилося після того, як юнак покинув монастир, знову почало погіршуватися через постійні сумніви і вагання. Треба було покинути семінарію й шукати Бога деінде.

Втретє Юн розпочав пошуки свого покликання й Бога розважливіше. Досвід двох попередніх разів дозволив йому зрозуміти, що священиче чи чернече життя – це не його покликання. “Дуже добре, – думав він, – стану світською людиною. А Бога шукатиму, присвячуючи весь свій час і силу служінню вбогим і переслідуваним”. Так і вчинив. Два роки Юн працював як соціальний працівник, розділивши своє життя з бездомними. Був дуже відданий своїй праці, адже його надихала світла мета – суспільна справедливість. Усім серцем служив бідним, однак Бога не знайшов. Це стало зрозуміло тоді, коли знову проявилися колишні симптоми: втрата ваги, безсоння, нервовість, нездатність молитися, глибоке почуття незадоволення життям. Відтак, хоч як це не було прикро для нього та всіх тих, які цінували його любляче серце й покірну працю, юнак зробив висновок, що цей спосіб життя не приведе його до Бога, – хоча колеги були переконані, що Юн на своєму місці.

Минуло п’ять років відтоді, як Юн покинув дім. А оскільки невдовзі закінчувався термін оренди бару, і водночас Юн наразі не мав жодних ідей щодо свого майбутнього, то він вирішив, що не буде нічого поганого в тому , якщо він повернеться до рідного міста й знову займеться бізнесом, успадкованим від батька принаймні, на деякий час. Отож, повернувся й почав керувати баром, як це робив раніше.

І дивна річ, його пригніченого настрою наче й не бувало, а різноманітні спроби знайти Бога, до яких він вдавався в минулому, немов ще більше посилили його духовний запал. Єдине, що, при всій любові до Бога непокоїло Юна і створювало певні труднощі, полягало в тому що він зовсім не знав, що має робити зі своїм життям і одержимістю пошуками Бога. Юнак хотів би поміркувати про минуле і, врешті, зрозуміти, ким є для нього Бог. Однак, на жаль, треба було обслуговувати клієнтів, які чекали, поповнювати запаси, дотримуватися встановленого ритму праці. Тому вирішив усілякі глибокі роздуми відкласти на пізніше й зайнятися нагальнішими справами.

Отож, усю свою увагу Юн зосередив на праці в барі. Протягом п’яти років, проведених поза домом, навчився одного – як християнин він зобов’язаний брати участь у житті ближніх, поділяючи їхні турботи, радощі та страждання. Тому тепер більше цікавився проблемами своїх гостей. Особливо тоді, коли не треба було поспішати, а хтось із присутніх клієнтів саме потребував, щоби його вислухали, Юн сідав за столик гостя й заохочував його поділитися своїми переживаннями. Сам при цьому майже нічого не говорив, відчуваючи, що найважливіше у цей момент – дозволити співрозмовникові відкритися й висловити всі почуття, які мучать його. Часто ці розмови мали добрий результат, адже дарували клієнтам почуття спокою й робили їх здатними до боротьби з проблемами. Юн також почав молитися за тих, хто страждав а в особливо важких випадках до молитви долучав піст і милостиню. З часом стало звичним, що гості приходили до нього зі своїми проблемами, впевнені, що знайдуть тут розуміння й підтримку. Тактовно й непомітно Юн допомагав їм знайти вихід із важких ситуацій або, принаймні, спосіб по-християнське погодитися з тим, що виправити вже було неможливо.

Певна річ, все це не прийшло відразу. Треба було багато років, щоби Юн доріс до своєї ролі, а люди оцінили її. Протягом цього часу не раз його спокушала думка, щоби продати бар і знову вирушити на пошуки Бога. Однак завжди виникали перешкоди, що унеможливлювали цей крок. А крім того, Юн справді не мав поняття, що він міг би зробити задля здіснення своєї мрії. Відтак усе залишалося без змін – займався бізнесом і був до послуг кожного, хто потребував поради, підтримки, підбадьорення. Отож, не дивно, що люди щоразу частіше бодай на хвилю затримувалися в нього на розмову. Відтак бар був переповнений людьми, які насамперед приходили туди, щоб побачити й послухати Юна.

Це почало інтригувати його. Невже люди приходять до бару тільки для того, щоби порозмовляти з ним? Аж нарешті одного дня, коли він був особливо занятий обслуговуванням клієнтів, зізнався одному зі своїх гостей:

— Знаєш, Фреде, справді не розумію, чому так багато людей приходять до мене зі своїми проблемами. Адже я не священик. Я лише звичайний християнин.

Той глянув на нього з неприхованим подивом і відповів:

— Здається, для них очевидно, що ти знайшов Бога.

Ніл Ґвілемет. “Історії для душі: Лагідний подув”

No Comments Yet

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>