Їм дійсно здається, що вони досягли бажаного, бо завжди чогось хочуть, щось мають, кимось керують. Люди майже ніколи не задумуються над тим, що вони минають швидше, ніж їхня власність. “Бо як помре, нічого не візьме з собою; багатство його з ним не зійде”, Пс 49(48), 18.
“Інстинкт власності ніколи не знає спокою”. Бо хто пристрасть володіння не може подолати, той добровільно вводить у своє життя рабовласницький лад. І спокій не приходить доти, доки людина все частіше, все настирливіше наполягає на тому, що брати без міри. Так, ніби справді вірить в те, що постійне привласнення чогось живого чи неживого стане її вічним гарантом.
Ця залежність – один з найсильніших людських потягів в житті! Це вже стало закономірністю: вдоволення власних потреб. Але ці потреби – не потреби, це – важка залежність.
Кажуть, що наркоманія – це страхіття, а наркоман – пропаща людина. Наркоману сьогодні можна легко присудити звання “кращої” людини, яка легко розправилась зі своїм життям”. Але я не пригадую, щоб про закінченість людини говорили тоді, коли вона безперестанно вводить у свої вени страх та інстинкт власності…
Почнімо з того, що людина, з якою провиною вона б не була, не є пропащою людиною. Так думають лише ті, котрі охочі до виймання скалок з очей чужих їм людей. Люди, котрі обдаровані розпізнанням власних гріхів, – толерантні до упалих людей.
Сталось так, що гріх захланності не так легко розпізнається, як гріх наркоманії. Бо це залежність, яку можна оправдати. “В цьому була потреба! Це було необхідно! Я всього лиш хочу жити і мати як і інші люди”. І тому принцип “стрибнути вище голови” перетворився у часту закономірність. Людям буває важко вжитись із думкою, що вони би хотіли, але не можуть, не мають. І, часто, доходить до крайнощів.
І тоді справджуються слова баби Юстини з оповідання “Не Плачте За Мною Ніколи”: “Один перед другим гонориться – а виходить сором”.
До сліз видовище!
Людина перестає бути собою, маскується під загал і вдає, що все їй до вподоби, а лицемірство – це так, на вечір. “Я вас прошу, облиште! Хто сьогодні не знайомий з лицемірством?”.
Ось чому людина вдається до інстинкту власності, бо вона не може не мати на рівні.
Вона не може постати перед товариством у невластивій для них манері, не в такому ж, як вони, світлі. Але на таке є застереження: “Не лякайсь, як хто розбагатіє, коли побільшиться пишність його дому”, Пс 49(48), 17.
Через те, що людина страждає від нав’язливих думок оточення і ніяк не впорається з цими нотаціями, вона, врешті, переймає їхні традиції. Втягується, і втягнувшись, розуміє, що для задоволення тих чи інших потреб потрібно постійно хотіти, брати, володіти! І повірте, це не тільки гроші, не тільки одяг, не тільки техніка. Це ще фальшиво набуті емоції, манери, спосіб спілкування і зовсім інше серце.
І ось тут досягається людьми найвищий апогей: вони стають прислужниками посілостей. Не так легко тепер звертатись до своєї думки, своїх переконань.
І люди стають рабами, так прислуговують всьому, що бодай якось запевнить їх у кращому завтра.
Їм дійсно здається, що вони досягли бажаного, бо завжди чогось хочуть, щось мають, кимось керують. Люди майже ніколи не задумуються над тим, що вони минають швидше, ніж їхня власність. “Бо як помре, нічого не візьме з собою; багатство його з ним не зійде”, Пс. 49 (48), 18.
То скажіть, який сенс прив’язуватись до багатства серцем? Який сенс набувати за життя інстинкт власності? Це не є вродженою патологією, це інфекція, якою люди заражаються добровільно. Людина сама обирає альтернативу, коли мова йде про те, що і як переймати від світу. Коли вона бере все безперебійно, то про яку святість, витонченість і культуру може йти мова? Як тоді може не йти мова про її рабство?
Анастасія Колосовська
Залишити відповідь