Гимн нашої парафії

audio
Слова: Тетяна Гурей Музика: Любомир Кончаківський Виконали: Любомир та Олеся Кончаківські, молодіжний хор "Слідами Херувимів"

Категорії

Пожертва на храм

Ми на Facebook

Отець Олександр Чумаков: “Оновлювати світоглядотворче слово”

 

Сьогодні світ переживає момент власної перебудови. Через, скажемо так, «підлітковий максималізм» людськості уся планета перебуває на межі самознищення. Культура споживацтва та релятивізму хоче диктувати стиль життя усьому людству. Проте у такий відповідальний момент хтось повинен скерувати суспільство у правильному напрямку. Цим провідником має стати  Церква, а засобом переконання розбещеного світу буде щире та світоглядотворче Слово. «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Івана 1:1).

   «Сьогодні ми дещо спотворили своє сприйняття слова, як такого. Ми спочатку бачимо матеріальні об’єкти, речі, а потім їх називаємо. Проте біблійний порядок був іншим. Спочатку Господь, із Премудрості Своєї, Словом створював світ, – промовляв  і воно ставало дійсністю. Тобто у цьому розумінні слово – це більша реальність, ніж ті речі, які здаються нам справжніми. Вони існують на стільки, наскільки  промовлені Богом. Слово, наповнене змістом, завжди виходить із Божого задуму – кажемо: «бо всяке добре давання і всякий звершений дар з Висоти є, від Тебе, Отця Світла»… А брехня, тобто пустослів’я, яке, в свою чергу, – це сатанинська пастка, фата моргана, тобто ілюзія, котра здається дійсністю, а, насправді, затягує людину в неіснування.  В пустослів’ї  людина наближена до специфічного буття, що його має сатана і його прибічники, які відірвалися від Бога – джерела життя і тепер існують парадоксально: жити не можуть, і вмерти їм не дано. Тому ми повинні оновлювати в собі свідомість Слова, його силу, наповненість, щоб не допускати руйнації світу через пустослів’я», – так розпочинає нашу розмову отець Олександр Чумаков, салезіянин, священик УГКЦ.

Отче, сьогодні розмовлятимемо на досить глобальну тему: роль Слова у формуванні зокрема європейського суспільства. Що, на Вашу думку, впливає на позитивні і негативні тенденції розвитку світу?

«Люди через молитву та поєднання з Господом бачать Його Премудрість, а отже – розпізнають перспективу світу в її кінцевому варіанті, поза тутешньою матерією – у Пасхальному вимірі. Той момент, коли відбудеться в любові Божій загальне Воскресіння. Тоді те, що наповнене життям, повертається до життя, а те, що порожнє, як то пустослів’я, – буде мати в собі вічний негаразд, тобто смерть. Якщо людина бачить мету, кінцевий сенс, перспективу (не тимчасову), та ґрунтує своє міркування щодо побудови моделі буття в цій Пасхальності – тоді ця особа відновлює світ. Як казав Папа Пій ХІІ: «Instavrare omnia in Christo» (- лат. «Відновити все в Христі). Але якщо ми поводимо себе згідно з законом джунглів: «все мені, бо я повинен вижити», а будь-які сенси зосереджуються в егоцентричній тварині та підкорюються їй виключно заради її тимчасового існування – тоді все, до чого така людина буде торкатися, – зруйнується. Бачимо дві моделі світу: споживацьку – яка будується через пустослів’я, де словесність людини є пасткою, приманкою, щоби спіймати і пожерти через створення різноманітних ідеологій; а є донорська модель цивілізації, де все відновлюється у Втіленому Слові, котре було розіп’яте і воскресло. Саме через приєднання до того чи іншого варіанту будується наша активність і розвиток людства.

Журналіст – це особа, якій через покликання Бог подарував своє слово – як засіб побудови світу. Тим не менше, бачимо сьогодні зловживання цим даром – спотворене поняття правди. Отож яким, на Вашу думку повинен бути добрий журналіст, та якою є його місія?

«В наш час поширена думка: журналіст повинен тільки переказувати інформацію. Але ніхто не може правдиво сказати, що таке інформація. Втрачається сенс її розуміння як Божої Премудрості, цілісного Господнього плану, який існує ще до побудови світу в часі і просторі. Вміння розгледіти факт в контексті Творцевої Премудрості, одночасно зауваживши людські негаразди і спустошення, вміння співставляти нескінченний зміст божественного буття і віднови світу, людських примх і споживацтва, а відтак – дій сил темряви, –  дає змогу журналісту відкрити інформацію, не придумувати, а віднаходити, розпізнавати. Дар розпізнавання – це перше, про що має молитися працівник медіа.

У одного мого знайомого християнського журналіста в офісі висів плакат: «Якщо подія не відбулася, це означає, що ви її не помітили». Він вчив своїх учнів: якщо не було ніякої події, це означає: ми не дали собі змоги розпізнати, відкрити інформацію в її духовному поєднанні з Божою Премудрістю і баченні контексту скаліченого буття. У цьому розпізнаванні віднайдемо не тільки інформаційний привід, але момент існування інформації, що її журналіст переказує і налаштовує аудиторію на розвиток і просування по дорозі в найдальшій перспективі – Царства Божого, осягнення найвищого сенсу, в порівнянні з яким, усі сенси можуть бути посередніми. Журналістика має відбудовувати, реставрувати, відновлювати все у Христі.

Працівник ЗМІ може не говорити слово «Христос». Для того, щоб відкрити інформацію в Дусі Святому не треба казати «Ісус», «Бог»: від зайвого «тиражування» слова можуть втратити свою силу, стати пустими. Журналіст повинен носити їх у своєму серці, розумі, своїй волі, але відкривати людині живий факт, не годувати її мертвими інформаційними сутностями, які приносять тільки спустошення.

Для прикладу: ми любимо сенсації. Кажемо, що люди схильні годуватися різними скандалами: «бабуся вбила трьох внуків та дочку, а сама покінчила життя самогубством». Всі заінтриговані. Та чи це такий факт, що будує? Ні! Це руйнація людської психіки. Так, воно відбулося, сталося, але… Це кримінальна новина, але її треба побачити не відриваючи від контексту, яким є і той світ, в якому це відбулося, і божественна реальність, і ситуація сумління та просування людини в вічній перспективі. Журналіст покликаний віднайти спосіб зробити цей факт життєдайним, навіть, якщо він є негативним. Не полюймо лише за самими «смаженими сенсаціями».

Отче, з цього випливає, що журналістика – невід’ємна частина християнського буття. Відтак, яка роль журналіста у розвитку Церкви?

«У Середньовіччі, епосі Ренесансу Церква сама була одним великим журналістом, передавачем інформації для людей і діяла, як живий журнал. Коли парафіяни збиралися, вони отримували через Церкву усі новини та повідомлення разом з інтерпретаціями. В просвітницьку епоху, у час Французької та Англійської революцій, Церква через свою позицію, а радше «інформаційну політику», стала конкурентом і опонентом для тих «просвічених» революційно налаштованих людей, які почали створювати свої власні ілюзії і пропонувати їх масам. Саме тому Церква так нищилася через служителів пустого слова і, на деякий час, стала опонентом масової журналістики, особливо «жовтої» сенсаційної преси.  Саме тут треба шукати коріння і того упередження до журналістів, яке до сьогодні є у релігійному середовищі. Проте інформаційну сферу не можна ігнорувати. Церква повинна створювати свої ЗМІ. Не тільки такі ультра-ортодоксійні як російське радіо «Радонеж», котре через свою радикальність та ідеологічну заангажованість стало приводом для насмішок, але такі, як російський журнал «Фома» або подібні до інформаційного греко-католицького інформаційного агентства RISU, яке вміє поєднати збалансованість з життєдайним сенсом інформації. Прикладів успішної інформаційної праці і видань в католицькому світі сьогодні багато. Безумовно, хорошим зразком релігійної журналістики є журнал «Кредо», який проводить колосальну роботу з розпізнавання добрих фактів. Через їх інформацію людина насичується «не хлібом єдиним, але словом, що виходить з уст Божих».

Церковна журналістика служить правді в любові. Вона не дає зомбувати людей, обуджає людей від гіпнотичних навіювань, повертає їх до властивого їм існування в Бозі, просвічує, катехизує, відкриває перспективу, заохочує, мотивує. Якщо парохи будують храми з цеглин, то журналісти є тими, хто будує Церкву з живих каменів.

Сьогодні можу навести багато прикладів блискучих релігійних журналістів: уся команда Тараса Антошевського, Анатолій Бабинський з чудовим «Патріархатом», падре Мікола Мишковський і його редакція, що створила журнал «Кредо», Ірина Максимова, яка свого часу очолювала «Парафіяльну газету», що згодом стала «Католицьким вісником». Безумовно, цілу групу журналістів, які під керівництвом о. Ігоря Яціва створили «Живе телебачення» й інформаційний портал УГКЦ.

Парафія – це маленька, проте невід’ємна складова цілої Церкви. Вона формує свідомість малих спільнот, які будують велике у Господі. Знаємо чимало прикладів добрих парафіяльних видань. Отож якою повинна бути журналістика на парафії, і яка її роль у розвитку Церкви.

«Парафіяльна журналістика, через розпізнання фактів, будує спільноту – те, що у минулому було найбільше зруйновано. Адже більшовики, комуністи з особливою силою намагалися зруйнувати саме парафії і за принципом «розділяй та владарюй», творили стадо безсловесних тварин, підкорених комуні.  Тепер немає іншого важеля до відновлення церковних спільнот, окрім поєднаності в Слові. Адже інформація пробуджує людей до дискусії, до пошуку дієвих реакцій на факти буття, до узгодженості: словесної та ідеологічної. З цього народжується зв’язок між вірянами і священством, без якого не можливе сьогоднішнє просування парафії як цілого. А тільки ставши спільнотою спільнот, вона може перемінюватися в територію Царства Божого».

Отче, Ви маєте безпосередній досвід праці у медіа, адже часто спілкуєтеся з журналістами, до того ж – самі є редактором суспільно-релігійної газети «Покровська Брама». Розкажіть про специфіку таких видань як ваше, і що у цій справі виявилося найважчим?

«Сьогодні найважчим моментом в праці редактора релігійного видання є початкове нерозуміння, що будь-який парафіяльний вісник повинен бути не листівкою агітації і пропаганди, як за часів комунізму. Важко навчитися не підмальовувати радісний портрет неіснуючого парафіянина. Суспільно-релігійний вісник повинен бути джерелом позитивного критичного осмислення дійсності з тим, щоби відкривати двері до пошуків активного розвитку і налаштування себе на буття з Богом. Крім того, своєрідним викликом є нерозуміння, що релігійне видання завжди є головним джерелом, компасом, без якого можна заблукати, орієнтиром просування парафії до оновлення буття. Якщо парафіяльний вісник починає діяти правдиво, то пробуджує активізацію всієї спільноти, яка не завжди згідна з доволі частою інерцією тих, хто поставлений бути духовними лідерами. Не будемо лукавити, є священики-прибічники того, аби все було тихо і мертво, лише б гроші на тацю складали і люди до храму йшли «за здравіє» і «за упокой». Такий стан речей не може задовольнити Церкву, інакше би вона не ставила перед собою завдання оживити парафію «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». І саме засобом зустрічі з живим Христом є парафіяльна журналістика. Проте, для того, щоб виконати своє завдання, вона повинна зрозуміти, що бере на себе хрест мужності і має говорити тільки правду».

А як би Ви порівняли українські та західні суспільно-релігійні видання?

«Різниця українських та іноземних суспільно-релігійних видань у простому: канадські, австралійські, американські часописи підтверджують, що люди там не бояться оприлюднювати в пресі вітання з Днем народження, Вінчання, некрологи. Бо живуть спільнотою споріднених – реально споріднених во Христі! – людей. Ми вже понад півріччя б’ємося над тим, аби пояснити українцям, що ми – християни, маємо всі разом проживати події кожного, як спільні. Люди бояться оголошувати свої родинні ситуації – це наслідок радянської боязні, що хтось дізнається, що в нас у сім’ї «щось сталося» – не важливо, добре, чи сумне. Чомусь ми маємо страх поділитися приватним з тією спільнотою, до якої належимо. Не довіряємо навіть родині – де ж там спільноті!..

У нас значно більший акцент треба ставити на просвітництві та катехизації. Адже маємо чимало людей, які майже нічого не знають про буття Церкви, церковні Таїнства і елементарні катехитичні речі. Українська суспільно-релігійна преса сьогодні є засобом  навчання старших людей, а також діалогу з молоддю, яка не приходить до храму. Тому такі акценти молодіжності і катехизації дорослих у нас є дуже актуальними, в той час, як в західних виданнях більш наголошують на докладному описі фінансових пожертв. Це робиться задля відкритості, тоді, коли в Україні це категорично неприйнятно. Бо неприйнятним є фінансове законодавство, пов’язане з благодійними внесками, пожертвами, жертводавцями, тими, хто приймає, тощо. Відкриті звіти в Україні були вкрай небезпечними. Але може щось зміниться».

Відомо, що релігійна публіцистика є світоглядною, опінієтворчою. Які наголоси, на вашу думку, їй необхідно ставити сьогодні перш за все?

«Релігійна публіцистика повинна акцентувати на місійності, соціальних завданнях католицької Церкви, розпізнавати буденність в світлі Божої правди, наголошувати на родинних цінностях.

Журналіст має бачити факт в дії Творця і в перспективі божественного діяння Має віднайти аналог актуальній події в Слові Божому у Біблії. Тоді він має співставити факт з цим аналогом. Працівник ЗМІ повинен не забувати хоч би двічі на день робити короткий рахунок сумління зі своєї журналістській діяльності, щоби внутрішній голос, голос сумління, постійно говорив та передував. Крім того, добре було б журналістам часто причащатися Тіла і Крові Втіленого Слова, розуміючи це Причастя невід’ємною часткою своєї професії. Тільки тоді вони будуть причетними до всіх гараздів і негараздів, котрі зібрав в собі Христос Воскреслий, з яким єднаємося у Причасті. Відтак, кожен факт ми побачимо у Господі і у собі, як свій власний, за який несемо відповідальність».

Отож ми підійшли до ключового питання, яке ставили перед собою на початку розмови. Європа до якої ми прагнемо: які бачите негативні та позитивні тенденції розвитку західного суспільства?

«Всі негаразди, які ми своїм християнським оком зауважуємо в європейському суспільстві пов’язані з бажанням власності, тобто споживацьким способом життя. Що таке усиновлення дітей парами, які не можуть, в християнському сенсі, бути родинним середовищем, не можуть бути ані сім’єю, тобто поєднаними в Бозі чоловіком і жінкою, що вони стаючи одним тілом породжують життя? Це споживацьке хотіння таких людей, що не створені Богом до продовження життя, а мають зовсім інший Господній задум щодо себе. Вони хочуть мати те, що їм не дано. Людина, яка не має музичного слуху, але поривається, за будь-яку ціну, виступати на сцені Ля Скала, не принесе своїм хотінням радості нікому. Якщо тобі чогось не дано, то користуйся тим, чим Бог таки наділив саме тебе. Не маєш музичного слуху, але маєш прекрасні кулінарні вміння? Тіш людей неповторними стравами. Споживацьке бажання щодо усиновлення дітей гомосексуальними парами, які до речі порівнюють себе з подружжям, яке, не маючи дітей, можуть всиновити малюка, є недопустимим. Адже чоловік і жінка створенні натуральним середовищем для того, щоб виховувати дитину, а особам з нетрадиційною сексуальною орієнтацією це не дано, як комусь не дані кухарські здібності або музичний слух.

Саме тому вважаю, що всі європейські негаразди породженні її відхиленнями до цивілізації смерті, як казав Іван Павло ІІ. Гаразди розпочнуться тільки тоді, коли цивілізація повертається до джерельних витоків, до Голгофської донорської любові. Якщо журналісти відкриють свої серця на цю правду, вони увійдуть до авангарду оновлення Європи».

Джерело:http://www.lds.lviv.ua/

No Comments Yet

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.