Через деякий час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я зникав за фірткою садка.
Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж, і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухала, на свій страх і ризик дотягнула до шести місяців і тільки тоді пішла в жіночу консультацію.
Я був бажаною дитиною в сім’ї. Дідусь із бабусею, тато і навіть зведена сестра упадали біля мене, а вже мама просто порошинки здмухувала зі свого єдиного сина!
Мама починала працювати раненько, і перед роботою повинна була відвозити мене в дитячий садок. Щоб встигнути на роботу, мама їздила на перших автобусах і трамваях, якими, як правило, керували одні й ті ж водії. Ми виходили з трамвая, вона доводила мене до фіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і … чекала наступного трамвая.
Після декількох запізнень її попередили про звільнення, а оскільки жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама прийняла непросте рішення: випускати мене самого, трирічного малюка, на зупинці з надією, що я сам дійду від трамвая до фіртки дитячого садка.
У нас все вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими й найжахливішими в житті. Вона бігала напівпорожнім трамваєм, щоб побачити, чи зайшов я в фіртку, чи ще повзу, закутаний в шубку з шаликом, у чобітках і шапці.
Через деякий час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я зникав за фірткою. Так тривало всі три роки, поки я ходив в дитячий садок. Мама не могла й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійним за мене.
Все прояснилося тільки через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу, і раптом водій трамвая покликала мене: “Привіт, хлопчику! Ти став таким дорослим! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садочка …? “
Минуло багато років, але кожного разу, проїжджаючи повз зупинку біля дитячого садка, я згадую цей маленький епізод свого життя, і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, робила одну маленьку добру справу, просто трішки затримуючи цілий трамвай заради спокою абсолютно незнайомої їй людини!
За матеріалами: facebook.com
Фото: Лілія Мустафіна, maxpark.com
Переклад: Марта Зозуля
Якби було таких людей чим більше, то й життя було б прекрасне, без війн, зла, насилля…Чудове оповідання! Хоча я вже давно проводжала своїх діточок у дитячий садочок, але згадала не лише їхнє дитинство, а й своє, коли тато мене заводив за хвіртку дитсадка і біг на роботу щоб не запізнитись! Дякую за солодкі спогади дитинства!!!