Гимн нашої парафії

audio
Слова: Тетяна Гурей Музика: Любомир Кончаківський Виконали: Любомир та Олеся Кончаківські, молодіжний хор "Слідами Херувимів"

Категорії

Пожертва на храм

Ми на Facebook

Про любов без знеболювання

Прагнення бути з іншою людиною і будувати з нею глибокий зв’язок не може базуватися на страхові перед самотністю, перед стражданням. Мотивація має бути принципово інакша: я мрію про те, щоби дати комусь почуття безпеки, щоби створити дім. Розмова з о. Мирославом Малінським, студентським душпастирем і ректором храму св. Матвія у Вроцлаві (Польща).

 Чому деякі люди залишаються самі, хоч дуже цього не хочуть?

– Це наслідок тривалого процесу антисімейного виховання. Міжлюдські зв’язки не представлені нам як щось найважливіше. Батьки не зацікавлені тим, яких друзів мають син чи донька, як у них справи з ровесниками, у школі чи вдома з братами й сестрами.

Дитина змалку чує, що повинна навчатися. Існує якась сліпа віра в те, що хороша освіта означає і хорошу працю. А хороша праця гарантує добрі заробітки. І якщо вже хтось матиме гроші, то не матиме жодних проблем. Коли син-підліток каже батькам, що має дівчину, а дочка, що має хлопця, то батьки не раз, замість радіти, кажуть: не займайся дурницями! Тобі вчитися треба!

 Ну бо вони вважають, що на дівчину і хлопця ще прийде час.

– А я питаю, коли той час прийде, якщо не тоді? Чому хтось із батьків не сяде біля своєї дитини й не скаже: розкажи мені про нього, про неї. Ким він чи вона є? Що ти відчуваєш?

Зараз я допомагаю двом подружжям, які розпадаються. Схема подібна. Дружини – лікарки, борються за спеціалізацію. Їхні чоловіки – порядні, освічені чоловіки з хорошим заробітком, які займаються домом і дітьми. Відвозять дітей до садочка чи школи, прибирають, готують, перуть і прасують. А дівчата кажуть, що вони потребують чогось більшого. Що ці чоловіки мало привабливі, перестали бути для них викликом.

У Євангелії читаємо: де скарб твій, там і серце твоє.

 І для них скарбом стала кар’єра?

– Так. Вони прямо кажуть: я не пожертвую собою заради сім’ї, не змарную всіх цих років навчання, всіх зусиль. Я хочу розвиватися.

 Світ трохи заперечує тому, що Ви кажете. Достатньо поглянути на форуми, що множаться ніби гриби після дощу. Молоді люди сидять на Фейсбуку, Gadu-gadu, їм важко відірватися від комп’ютера чи мобільного телефону. Вони постійно хочуть бути в контакті.

– Але чому віртуально? Бо їм цих контактів бракує. Це показує, як сильно не заспокоєна потреба у зв’язках і як її важко задовольнити у реальності. Всі соціологічні дослідження показують, що для 60-80% людей сім’я найважливіша у житті. Тільки що з того, якщо ми не навчилися зустрічатися одне з одним? Батьки не розмовляють із малими дітьми про те, як важливо будувати зв’язки з іншою людиною, яка важлива у житті дружба, як її формувати, як пройти кризу дружби.

Ми живемо у клаустрофобних родинах. У них немає місця для бабусі чи дідуся.

 Трохи за це ми боролися  щоб молоді подружжя могли функціонувати самостійно, без тещі, без тестя, за власний рахунок.

– Я виріс у домі, в якому була бабця, надзвичайно мудра і добра жінка. Скільки всього я від неї довідався, скільки вона зі мною розмовляла! А ми сьогодні захищаємося від мудрості старших людей, багатопоколінні сім’ї вимерли.

Бабуся в домі це такий вентиль безпеки: дитина посвариться з батьками, і є хтось третій, хто вислухає і допоможе зрозуміти ситуацію. Дім, загалом беручи, треба вміти вичарувати, створити. Сісти разом при столі, спільно з’їсти обід, знайти час для звичайної, вільної розмови. Ми рідко даємо дітям нагоду виразити, що вони думають, що відчувають, чим живуть. Ми постійно їх оцінюємо. А на додачу то ще обороняємося від болю, страждань – у нас шампуні, які не печуть очі, нам роблять знеболювання перед уколом…

Дозвольмо дитині пережити втрату – купімо їй морську свинку, яка здохне. Дозвольмо їй зазнати болю – нехай шампунь потрапить в очі й трошки пощипає. Нехай заболить цей укол, нехай буде побите це коліно…

 Щоб загартувати дитину?

– Щоб вона довідалася, що біль – неминучий, і звиклася з тим, що близький зв’язок з іншою людиною може приносити страждання.

 Любов нам радше не асоціюється з болем…

– Бо ми все ідеалізуємо. Бо ми погано розуміємо любов.

 Ви частіше зустрічаєте самотніх нещасливих дівчат чи самотніх хлопців?

– Безумовно, самотніх дівчат. Вони мають величезну потребу бути близько біля когось, сповнитися в материнстві. Вони під тиском.

 Цокає їхній біологічний годинник…

– І це напевно також. До цього ще додається потреба стати одним тілом із хлопцем, потреба величезної близькості, щоби він став другим я. Щоб він постійно був із нею і при ній. Щоб не їздив на роликах, не зустрічався з приятелями, не мав своїх знайомих. Тільки я. У такому склеєнні, у невпинній близькості ми неспроможні добре придивитися одне до одного. Аби могла постати любов, потрібна дистанція – але цього нас ніде не вчать, ніхто не займається наукою спілкування з іншою людиною. А якщо навчають, то під кутом корпоративної співпраці, бо там це вміння придасться.

 Ну і ось тридцятка за плечима, й він самотній, вона самотня. Він нещасливий, вона нещаслива. Приходять до священика, і….?

– І я не знаю, що їм сказати. Сам дивлюся й дивуюся. Щодня у нашому душпастирстві ми разом їмо обід. При столі сидить 30 чоловік, серед них троє самотніх дівчат і четверо самотніх хлопців. Кожен з них дуже прагне бути з кимось. І – нічого.

 Іскра не б’є?

– Іскра не б’є.

 Ви не можете їм якось допомогти?

– А що я маю зробити? Дати їм якусь католицьку віагру? Я пробую з ними розмовляти, зрозуміти, в чому полягає проблема. Вони бояться непередбачуваності ситуації, а входження у сімейне життя – це ризик. До цього всього світ їм ще й підказує: спершу хороша праця, автомобіль, квартира, а потім уже хороше подружжя. А такий шлях становить причину величезних подружніх проблем. Він має своє помешкання, вона своє, і кожне з них – безліч власних звичок і навичок. І як їм раптом оце склеїти? Вона не матимуть природно створеної спільноти благ, не пройдуть разом через труд здобування чогось, боротьби за щось. Ті, кому по 22-23 роки, живуть у гуртожитку чи в орендованому житлі – як їх єднає ця спільна боротьба! Разом поборотися за життя, дійти до чогось від нуля, оце щось! Побоююся, що заборона батьками ранніх подружжів це велика помилка.

 А може, пізні подружжя то наслідок того, що молоді люди бачать довкола себе: ось подружжя розпалося, оте подружжя розпалося, ті в серйозній кризі, оті зраджують… ну і думають собі: а я так не хочу.

– Це правда, люди дуже бояться за свої подружжя, але за цим також стоїть «катехиза», проголошувана світом, що до подружжя треба дозріти й бути таким відповідальним, що, власне кажучи, ніколи й не оженишся. Але ж зрілою і відповідальною людина стає у бою. Закласти свою сім’ю – це чисте божевілля. Сказати іншій людині: я буду з тобою до кінця життя, – це якесь безумство. Без цієї ноти шаленості, без закоханості, без рожевих окулярів цього зробити неможливо.

Мати дітей – теж величезний ризик: які вони будуть, чи здорові, чи ґречні, чи взагалі народяться? Ну й ті молоді люди бояться ризику – не бажають проблем, не хочуть цієї непевності. Вони не призвичаєні до болю, з тим шампунем, який не щипає в очах. Вони спроможні керувати великими корпораціями чи підприємствами, займають важливі посади, керують великими колективами, бо знають способи зменшення ризику, – а не мають відваги вирішити щось у своєму житті. Бо вони бояться, що їх це переросте, що вони не дадуть ради, що страждатимуть.

 Але настане такий момент, що повернення до порожнього помешкання почнуть заважати. Ніхто на тебе вдома не чекає, немає з ким перекинутися словом, немає з ким поділитися радостями, життя на самоті щоразу сильніше починає допікати. А у друзів уже свої сім’ї.

– Це трохи егоїстичне мислення: мені когось бракує, на мене ніхто не чекає, я не маю з ким порозмовляти. Цього, певно, замало, щоб закласти родину. Не можна використовувати іншу людину як пластир на свою рану. Прагнення бути з іншою людиною і будувати з нею глибокий зв’язок не може ґрунтуватися на страхові перед самотністю, перед стражданням. Мотивація має бути принципово інакша: я мрію про те, щоби дати комусь відчуття безпеки, щоби створити дім, у якому з’являться діти, де ми разом будемо жити. Якщо я мрію тільки про себе, це означає, що я заплутався у своєму егоїзмі. І, може, саме в цьому полягає причина моєї самотності.

Ми постійно чуємо від доморощених психологів: ти найважливіший, подумай про себе, потурбуйся про себе. Це обман, у який нам кажуть вірити. Тим часом наше життя має сенс тоді, коли ми живемо для когось.

 І, певно, тому такою популярністю користуються портали знайомств. Люди не хочуть бути самотніми…

– Я туди ніколи не заходив. Але серед учасників останнього дошлюбного курсу, який я провадив, більше половини познайомилися через інернет. Не бачу в цьому нічого дивного. Для молодих віртуальний світ – це така очевидна реальність, аж їм і на думку не спаде, що можна щось перевірити у книжці.

 А Ви змогли би, як священик, порадити самотній нещасливій дівчині: створи собі профіль на якомусь порталі в інтернеті?

– Якщо вона приходить до мене, то напевно вже давно собі такий профіль в інтернеті зробила. Матримоніальні оголошення чи бюро існують від найдавніших часів; колись таку роль виконували свахи. І це зовсім не було таким уже дурним – третя особа завжди бачить нас інакше.

 Чи може наша віра нам підказувати, що самотність – це план Божий щодо цієї конкретної людини? Чи може взагалі Господь Бог хотіти, щоби хтось був самотній?

– Христос говорить про три групи людей, нездатних до подружжя: одні такими вродилися, других люди такими зробили, треті – з огляду на Царство Боже. Якщо йдеться про дві перші групи, то ми сьогодні найчастіше думаємо про гомосексуалістів, тоді як до подружжя не надаються також люди, виховані егоїстами, егоцентриками, або вкрай безпомічні, непрактичні. Часто це нездатність, яка під впливом праці над собою, над своїм характером може відступити.

 А що з тими, хто не здатний до подружжя з огляду на Царство Боже?

– На мою думку, Ісусові не йдеться виключно про офіційних целібатаріїв у Церкві [які склали обітниці безшлюбності на руки єпископа, за офіційним ритуалом. – Прим. пер.], я вважаю, що цей простір ширший і не до кінця освоєний. Інколи зустрічаюся з людьми, які, на мій погляд, покликані до життя у самотності. Знаю таку жінку, вона вчителька. Дуже добре реалізується, свідомо живучи в самотності. Цей вид самотності, однак, повинен бути «для», а не «від», має бути скерований на благо інших людей. Тут ідеться про самотність з огляду на Царство Боже, тобто заради вищої ідеї, ніж просто спокійне життя на самоті. Це вид покликання, а не спосіб опанування небажаної і несприйнятої самотності.

 У небажаній самотності ще треба дати собі раду з тим, що як мене ніхто не хоче, то, певно, зі мною щось не так, у мені якась вада.

– Оце «ніхто мене не хоче» випливає з дуже різних приводів. Загалом, так, трапляються якісь вади, комплекси, невирішені проблеми з минулого, які навіть можуть вимагати терапії. Але дуже часто «ніхто мене не хоче» означає радше «я нікого не хочу». Ніхто не настільки хороший, щоб мені годився. Люди ставлять одне до одного дуже високі вимагання. І друга людина це відчуває.

 Серед самотніх  такі красиві жінки, освічені, інтелігентні. Й важко зрозуміти, чому вони самотні, кому їм не вдалося заснувати сім’ю, чому ними ніхто не зацікавився.

– Бо ті жінки, про яких Ви кажете, часто такі практичні, самодостатні, що чоловік відчуває себе біля них непотрібним. Він хотів би заопікуватися жінкою, дати їй почуття безпеки, захистити її. А якщо вона така досконала, то що він може їй запропонувати? Чоловік думає, дивлячись на таку досконалу жінку: аби вона мала бодай якусь слабкість, аби хоч чогось потребувала, мала якийсь маленький ґандж, – але ні, вона сильніша за мене.

 Деяких жінок так виховували: маєш бути самостійною, незалежною, самодостатньою, маєш розраховувати виключно на себе.

– Це не раз результат виховання самотніми матерями, які – з огляду на те, що їм у житті не пощастило – кажуть своїм донькам: на чоловіків спиратися сенсу немає. Ти повинна розраховувати виключно на себе.

 Що зробити, аби розумно пережити цю самотність, надати їй сенсу?

– Треба відповісти собі на запитання: для чого ти хочеш себе присвятити? Не для того, щоб тоді самому стало краще, але щоби хтось із тобою почувся краще?

Вистачить розпочати від найпростішого: від безкорисливих зустрічей, відвідин людини, яка мешкає поруч. Завжди стараюся закликати до цього моїх студентів: щоб вони пішли й познайомилися зі своїми сусідами, дали свій номер телефону. Не для того, щоби їм добре жилося, але щоб іншим добре жилося з ними. Треба зробити у собі такий коперніканський переворот: якщо всі зірки всесвіту крутитимуться довкола мене, то на мене чекає погана, зла, сумна самотність. Якщо я почну кружляти довкола іншої людини, якщо визнаю, що життя іншої людини також важливе, ба навіть важливіше від мого, – тоді відкриється простір зустрічі.

 Однак коли людина переживає таку небажану самотність, таку роками невислухану молитву, то зрештою можна образитися на світ, на людей, на Господа Бога.

– Певно що можна образитися і зосередитися виключно на тому, які ми нещасливі, як нам погано, яке все безнадійне. Але це не спосіб для розв’язання наших проблем.

Повторюваним рефреном цих молитов є слова: «Тебе просимо – вислухай нас, Господи». Ми маємо інтуїцію, що Бог нас слухає, що ми – люди, яких Бог вислуховує. Якщо Бог мене слухає, то хто я такий, що Він хоче мене слухати? Яку цінність я маю в собі?

Якщо маємо старий розбитий велосипед, то навіть не будемо брати його на замок на вулиці – хто його вкраде, якщо він не має жодної вартості? Але якщо цей велосипед гарний, добрий, нічогенький такий, то мало того що припнемо його ланцюгом до стовпа – ще й позиратимемо щохвилини, чи він там ще стоїть.

Кожному з нас Бог дав приватну охорону в особі Ангела-хранителя. Яку ж я маю вартість, що Бог мене так цінує? Життя з іншою людиною може мені допомогти відкрити цю таємницю, але інколи шляхом до її відкриття є самотність.

Катажина Кольська, deon.pl

No Comments Yet

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.